"Честь і Вітчизна", Моменти №9, вересень 2014

Артикул: ВТО_

Коли 14 липня 1789-го французький король з династії Бурбонів Людовик XIV недбало зробив у щоденнику короткий запис «Rien» – «Нічого», тобто немає жодних гідних монаршої уваги подій, він і уявити не міг, як помилявся. Цього дня розпочався руйнівний ураган Революції, що зніс на своєму шляху і королівську в’язницю Бастилію, і самого правителя, і всі громадські та станові інститути, призвівши до грандіозних змін у житті Франції.


Разом зі «Старим порядком» зникли й нагороди дореволюційної Франції. Орден Святого Духа, заснований останнім із королів династії Валуа, – Генріхом III 1579 року; благородний орден св. Губерта (Юбера), що став королівським лише 1786-го і, за переказами, був створений герцогом Барським Людовіком I; орден св. Михайла, започаткований Людовіком XI ще 1469 р. для відзначення представників науки й мистецтв; Орден Кармельської богоматері та св. Лазаря, що існував із 1607-го і був заснований Генріхом IV, – усі ці атрибути королівської Франції щезли вже до серпня 1791 року. Тимчасово в перейменованому вигляді був збережений лише військовий орден св. Людовика, прийнятий у нагородну систему дореволюційної Франції 1759-го, однак і він «протримався» лише до 1793 року.

 

Конвент вважав неможливим навіть створити нову нагороду – знак «Національна вдячність», взявши за приклад американських революціонерів: 1783-го вони не підтримали Дж. Вашингтона, який намагався заснувати орден  Святого Цинцинната (детальніше – в «ІЗ» № 38).

 

Тим часом Республіку зусібіч атакували монархічні держави, армії Франції воювали проти Анг­лії, Австрії та Росії, Пруссії і Тоскани, папської держави й Іспанії, боролися з внутрішньою контрреволюцією. За таких умов зовсім без нагород обходитися було важко. Тоді виникли певні компроміси. Зокрема, лейтенанта Бертеша, який 6 листопада 1792-го в битві біля Жемаппе врятував генерала Берневіля й дістав 42 (!) поранення, удостоїли тим, що його голову увінчали вінком із дубового листя. Однак така відзнака була рідкістю: відповідно до декрету Національного Конвенту, привілеєм для воїнів могло бути лише підвищення на службі.

 

Уже 1799 р. новий уряд Франції – Директорія – встановив нові військові відзнаки: іменну холодну й вогнепальну зброї для сухопутних військ і нагрудний знак «Почесна абордажна сокира» для моряків. Ці нагороди передбачали також виплату їхнім власникам значної грошової винагороди. Відзнаками заохотили 2 100 солдатів, офіцерів і генералів республіканської армії. Їхні імена наказали вибити на спеціальних мармурових плитах, які мали встановити в храмі Марса собору Будинку інвалідів у Парижі.

 

У наслідок перевороту «18 брюмера» (9 листопада) 1799-го до влади прийшов генерал Наполеон Бонапарт. З його ім’ям пов’я­зано багато подій в історії, але в контексті теми відзнак нас цікавить питання реформування нагородної системи Консульства й створення нагород Імперії, насамперед – ордена Почесного легіону. Втілюючи в життя низку реформ в армії, економіці та інших сферах, Бонапарт прагнув знайти правильну форму заохочення громадян за віддане служіння Батьківщині. Так народився проект Ордену Почесного легіону: не як нагороди, а як організації активних, талановитих патріотів, що здобули визнання в суспільстві. Тобто задум полягав у тому, щоб повернутися до істинної природи Орденів і таким чином знайти компроміс між усе ще популярними ідеями про порушення принципу загальної рівності й необхідністю заохочення громадян.

 

На початку 1802-го в Законодавчий корпус був внесений законопроект про створення організації – Почесного легіону. Виступаючи перед законодавцями, один із найближчих сподвижників Наполеона, промисловець Редерер так представив її суть: «Це політичний інститут, що засновує в суспільстві посередників, завдяки діям яких дії влади правильно й доброзичливо сприйматимуться громадською думкою, а про громадську думку дізнаватиметься влада».

 

Згідно із законопроектом, організація поділялася на 15, згодом – 16 когорт, у кожній з яких мали бути сім вищих офіцерів, 20 командантів, 30 офіцерів і 350 легіонерів.

 

Дебати щодо утворення Почесного легіону були складні, а голосування, що відбулося 29 флореаля X року Республіки (19 травня 1802-го), засвідчило, що против­ників створення організації немало – законопроект підтримала незначна більшість: 166 – «за», 110 – «проти».

 

Оскільки Франція ось уже десятиліття вела війни, цілком природним було те, що з-поміж членів організації переважали військові – від генералів до рядових. Усі з понад 2 тис. осіб, нагороджених раніше Почесною зброєю, стали легіонерами, офіцерами, командантами й вищими офіцерами легіону.

 

Закон не передбачав ніяких зовнішніх відмінностей для членів організації. Попри це, Почесний легіон як суспільний інститут одразу здобув небачену популярність. Солідні грошові винагороди були, звичайно, вагомим додатком до статусу обраного, але все-таки найбільше поціновували безмежну повагу в суспільстві.

 

Подальші події у Франції і світі зумовили встановлення нового спадкового виду монархічного правління – Імперії. Утворення нової системи влади вплинуло й на нагородну практику. 11 липня 1804-го імператор усіх французів Наполеон I започаткував відзнаку Почесного легіону – орден Почесного легіону в 4 ступенях. Так з’явився знаменитий п’ятира­менний хрест білої емалі на червоній стрічці:

 

 

Центральний медальйон аверсу містив рельєфне зображення профілю імператора, обрамлене написом на емальованій синій стрічці «Napoleon. Emp. des Francais» – «Наполеон. Імп. Французів». На реверсі розміщувалися зображення імперського орла й текст девізу ордену, незмінний донині, – «Honneur et Patrie» – «Честь і Вітчизна». 1806 р. над хрестом з’явилась імператорська корона, а 30 січня 1805-го заснували п’яту, найвищу ступінь нагороди – Знак Великого Орла. Декретом від 1 березня 1808 р. кавалерам меншого ступеня ордена почали привласнювати титул шевальє, що автоматично робило їх дворянами Імперії, не кажучи вже про володарів вищих ступенів.

 

16 серпня 1804-го в Булонському таборі Великої армії, що готувалася до кидка через Ла-Манш, відбулося перше нагородження орденом. На церемонії, що тривала понад 7 годин, перебувало 80-тисячне сухопутне військо, 20 тис. моряків, більш як 20 тис. глядачів і ще чимало місцевих жителів. Тоді вручили 2 400 орденів 16 першим когортам нагороджених, на чолі з 14 маршалами та двома адміралами Імперії. Під звуки сурм і барабанів, артилерійського салюту й шум морських хвиль, за умови постійного курсування поблизу Булоні англійських кораблів, Наполеон I особисто приколов кожен орден воїнам своєї армії!

 

За місяць до цього імператор вручив у Парижі ордени покаліченим ветеранам воєн, які не могли прибути в Булонь.

 

Головною відмінністю Почесного легіону стала його всеосяжна суть, відкритість усім станам, професіям і чинам. Але Наполеон, насамперед, був полководець, і для нього було цілком природним бачити серед нагороджених передусім солдатів, офіцерів, генералів і маршалів. За статистикою, у часи Першої імперії, з 1804 по 1815 рр., орденом Почесного легіону заохотили майже 39 тис. французів та іноземців, зокрема й кілька вінценосних осіб, понад 92 % з яких були військовими.

 

Після поразки Наполеона у Францію повернулися Бурбони. Представники династії ненадовго відродили частину нагородної системи дореволюційної Франції. Однак популярність відзнаки, встановленої «узурпатором», «Робесп’єром на коні», «імператором якобінців», серед людей була така висока, що Бурбони змушені були залишити орден Почесного легіону з-поміж нагород королівської Франції. Щоправда, профіль «ненависного» Наполеона вони все-таки прибрали. Ордонансом Людовика XVIII від 19 липня 1814 р. (за кілька місяців до повернення Наполеона з о. Ельби і славнозвісних останніх «Ста днів» Імперії) був встановлений новий зовнішній вигляд ордена. Місце Бонапарта на аверсі зайняв профіль засновника династії Бурбонів, короля Генріха IV. Профіль легендарного монарха обрамляв текст «Henri IV Roi de France et de Navarre» – «Генріх IV Король Франції і Наварри», а на реверсі замість орла були королівські лілії: вони прикрасили також орденські зірки вищих ступенів ордена. А от девізу «Честь і Вітчизна» Бурбонам не було чого протиставити.

 

Чергова революція знову спричинила зміни в зовнішньому вигляді нагороди. З її реверса зникли бурбонські лілії, втім, як і сама династія з трону. Замість квітів з’явилося зображення схрещених триколорів, яке з того часу залишилося на знаку ордена всіх республіканських урядів.

 

Після встановлення Другої республіки унаслідок революції 1848 р. на аверс «повернувся» профіль Наполеона, але не як імператора, а як першого консула, про що сповіщав відповідний напис. До нього додали дату заснування ордену Почесного легіону – 19 травня 1802 р. На реверсі девіз «Честь і Вітчизна» перемістився в центр разом із зображенням прапорів, а по колу був зроблений напис «Republique Fran­caise» – «Республіка Франція».

 

У грудні 1851-го на виборах переміг Шарль Луї-Наполеон Бонапарт, племінник першого імператора. Одразу, окрім фундаментальних змін у владній вертикалі, відбулися зміни й у деталях нагороди. А коли 2 грудня 1852 р. Франція знову стала Імперією, а її колишній президент – імператором Наполеоном ІІІ, з відзнакою знову відбулися метаморфози. Орден повернувся до попередньої, імперської моделі, що проіснувала до кінця Другої імперії 1870-го.

 

Відтак прийшла черга Третьої республіки змінювати порядок у країні, світі та, звісно, головній нагороді. 4 вересня був встановлений і багато десятиліть залишався незмінним новий вигляд ордена. Замість персоналій хоч і видатних, але живих людей, адепти республіканського патріотизму надали перевагу символічному образу юної діви Маріанни – символу Франції. На аверс «переїхала» назва країни «Republique Francaise» і з’явився рік встановлення Третьої республіки – «1870». Девіз, як і раніше, прикрашав реверс знака. Наступні республіки також вносили певні корективи в дизайн ордена, але зрештою, після 1963 р., у часи правління генерала де Голя, він набув кінцевого вигляду.

 

 

Головними цінностями ордена Почесного легіону були й залишаються його високий моральний престиж, демократизм і повага до нагороди у Франції та всьому світі. Проте за роки існування відзнаки ставалися випадки, коли люди чи організації відмовлялися від цієї надпрестижної нагороди. З-поміж найвідоміших «відмовників» – знаменитий філософ, письменник, громадський діяч Жан-Поль Сартр, який 1945-го вчергове відмовившись також від Нобелівської премії, так пояснив свій вчинок: «Моя відмова – зовсім не необ­думаний крок, оскільки я завжди відмовлявся від усіх офіційних відзнак. <…> В основі такої позиції – моє уявлення про працю письменника. Письменник, що обійняв певну позицію в політичній, соціальній чи культурні сфері, повинен діяти за допомогою лише тих засобів, які належать тільки йому, тобто друкованого слова…».

 

Проте це зовсім не скасовує того факту, що тисячі людей були удостоєні ордена, а його високий світовий престиж додав цим відзначенням відтінок загального визнання.

 

Оскільки ще Наполеон започаткував традицію нагородження орденом не тільки французів, а й підданих інших країн, сателітів Франції і навіть гідних супротивників, за понад 200 років існування відзнаки можна лише приблизно підрахувати число наших співвітчизників, удостоєних вищої нагороди Франції. Приміром, орден отримав прадід відомого науковця Володимира Вернадського, учасник суворовських походів: як військовий лікар, він надавав допомогу пораненим французьким військовополоненим.

 

Після створення у Франці 1831 року Іноземного легіону багато наших земляків, що служили в його лавах, були заохочені найвищою відзнакою. Чого варта дивовижна історія одного з володарів Почесного легіону генерала Бориса Хрещатицького. Народжений 1881-го на Донеччині, він відзначився у складі козачих військ під час Першої світової війни. Не прийнявши революцію 1917-го, опинився на Далекому Сході й від уряду адмірала Колчака отримав звання генерал-лейтенанта. Після запеклої боротьби проти більшовиків очолив Українське військо «Зеленого Клину» (в області, населеній етнічним українцями, в районі Владивостока). Після еміграції до Франції вступив рядовим в Іноземний легіон. Проявивши себе досвідченим командиром і хороб­рим воїном, Хрещатицький став офіцером кавалерії легіону й брав участь у боях проти повстанських загонів у Сирії й Тунісі.

 

За інші заслуги отримав ви­знан­ня Франції та світової спільноти відомий танцівник і балетмейстер українського походження Серж Лифар.

 

У роки Другої світової війни чимало наших земляків воювали на французькій землі в лавах Опору. Найвідоміший подвиг лейтенанта Червоної Армії, героя французького Опору, уродженця Він­ниччини Василя Порика, полеглого 1944 р. і посмертно удостоєного звання Героя Радянського Союзу й ордена Почесного легіону.

 

З-поміж наших сучасників також є кавалери ордена Почесного легіону. Зокрема, його отримали такі державні діячі як Анатолій Зленко, Мирослав Попович, Сергій Тігіпко.

 

Автори : Олександр СОПОВ, директор ВТО «Орден»,
Олексій РУДЕНКО,

Анна ТОРГОНЕНКО, "ІЗ"




Замовити орденські планки ви можете на сайті: orden.com.ua


Замовляйте ідентифікаційні жетони на сайті: www.tokens.com.ua